Відкритість на таїнство

Виступ на конференції 100-ліття Пласту, секція “Головні Обов’язки Пластуна”

Сіріли у сумерку півночі шатра,
Застиг мов у чорному безрусі, ліс.
Лиш ясним промінням іскрилася ватра
І сипала зорям привіт…
                         Ю. Старосольський

Чому мені, чому, може, тобі мороз іде по шкірі, коли ми чуємо цю пісню? Відповідь на це питання пов’язана з суттю Головних Обов’язків Пластуна, а в особливий спосіб з тим заповітом, який здається таким далеким, а який біжить по шкірі, тому що він є в нашій душі. Пластун є вірний Богові.

Щоб ти і я розуміли себе як пластуни сьогодні, щоб ми розуміли те, що ми переживаємо на ватрі, щоб ми розуміли до кінця, що відбувається, коли ми передаємо іскру при кінці пластового дня, заспівавши «Ніч вже йде», — можливо, на це не вистачить слів. І ця бесіда-гутірка для пластуна не конче потрібна. Але, можливо, часом добре позбиратися — зокрема, з нагоди 100-ліття Пласту, — щоб до кінця усвідомити, навіть інтелектуально, ці далеко важливіші сфери.

Пласт — це є витвір модерности, урбанізації, структуризації усього в житті. Витоки його зумовлені глибоким історичним корінням. Можна сягати ренесансу, середньовіччя, щоб пояснювати. Але згадаймо принаймні коротко, що це є модерність? В XVII—XVIII столітті людина відкривала неймовірний потенціял свого розуму. Відкривши його, вона відчула свою автономність: розумом ми можемо зрозуміти все, тільки треба часу. Закони природи, біологію і мікробіологію, закони суспільства. В ранньому етапі того розвитку деякі ентузіясти вірили, що ми можемо вести суспільство по тих законах, які ми відкриємо своїм розумом, до світлого майбутнього. Маркс був одним з тих утопістів – наскрізь модерний чоловік. І ввійшли ми, европейці, в XX століття з глибоким переконанням, що при помочі розуму, застосовуючи позитивістичну працю і підхід, ми скорше чи пізніше опануємо все. Вже енциклопедисти у  XVIII столітті цю претензію задекларували своїм виданням.

Коли родився Пласт, саме в тих роках – в тих кількох роках початку ХХ століття перед Першою світовою війною — західна цивілізація пульсувала певністю про прогрес: буде ліпше. Ми опануємо згодом усе!

І в цьому було багато корисного, багато прогресивного. Ми потішаємося технологією, чудами сучасної медицини, комунікації… Мікрофонами, відео, виданнями, які виходять сьогодні з легкістю, яку перші пластуни не могли собі уявити.

Але ці щасливі траєкторії супроводжувалися, а то й перекреслювалися драматичними і трагічними сторінками історії. Найбільш драматичні і трагічні відбувалися тут, на нашій землі. Дуже модерні речі: Радянський Союз, Дніпрогес, Чорнобиль, концтабори, — все це творили люди, які були переконані в тому, що роблять добрі речі.

Сьогодні ми живемо в період, коли модерна певність, якщо ще існує, є серйозно захитаною. Чіткість тотожностей вже не та, яка була 100 років тому. Не тільки що нема тої певности — ми не переконані, що певність може бути або навіть що вона потрібна. Нема одної правди: є твоя правда, моя правда…

І тут, мені здається, є і великий виклик, і велика харизма нашої з вами організації, 100-ліття якої ми святкуємо. Ми живемо в час розчарування модерними обіцянками, але з іноді нестримним бажанням зривати плоди з дерева модерного прогресу. І питання є: що це все може якось поєднати?

Поєднує те, що ми переживаємо, коли чуємо «Сіріли у сумерку півночи шатра». Поєднуємо, коли можемо застигнути так, як у пісні «застиг ліс». Пластова ідея, пластова ватра, пластове пережиття, пластова дружба, пластові курені, — це є конкретне, не теоретичне, не абстрактне пережиття Трьох Головних Обов’язків. Чи це свідомо є в кожній миті, чи ні, але в кращих хвилях нашої столітньої історії воно було наскрізь свідомо.

Ці пережиття породжує вірність Богові. Відкритість на чар, на таїнство. На щось, що є поза мною, щось, що не ототожнене з моїм суб’єктивізмом чи моєю малою індивідуальною правдою, моєю маленькою, хоч палкою любов’ю, — щось інше. Той друг чи та подруга, яку я тримаю за руку при кінці ватри, якій я передаю іскру, той гурток, той рій, та теренова гра… Це досвід Іншого, Сотворителя тої природи, кожного того листочка, кожної гілки, квітки, з якої ми плетемо вінок на Івана Купала, кожної краплі води у тій бурхливій ріці, по якій ми сплавляємося на байдарках.

Для мене юнаком Пласт був місцем, де дозрівало моє покликання до священства, яке, очевидно, є структурним, інституційним, яке має доволі складну підготовку, розвинуті вимоги, дрес-код і так далі. Але моє священство, наші з вами табори, той мороз по шкірі, — це є щось більше, ніж писані формули, які відкривають нам двері у безмежність Божу.

Дорогі друзі пластуни, я думаю, що ми маємо колосальну місію. У час віртуальних стосунків, у час чимраз глибшої фрагментації світу і родини (помимо позірної глобалізації, поєднання) — відкритість на чар, на таїнство спілкування з Богом, пошук мови (різноманітної: молодіжної, модерної, постмодерної), пісні, жесту, гри для пережиття і передавання того всього, що символізують наші Головні Обов’язки, зокрема обов’язок бути вірним Богові, — це все є для нас великим, надзвичайним і прекрасним завданням.

Нехай наше святкування 100-ліття знаменує для нас новий початок, нову надію. Що Пласт, який умів збирати плоди з дерева модерности, Пласт, який не розчарувався попри спотикання модерної пихи, Пласт, який зберіг традиційні вартості і одночасно лишився відкритим на нові пропозиції постмодерної доби, — що Пласт буде далі формувати правдивих провідників, людей, які не за формулами, а по своїй суті: по своєму тілі, шкірі, костях, крові, душі — відчувають, переживають і передають, що це, властиво, означає — бути вірним Богові.

 

Текст на основі аудіозапису виступу на конференції підготувала пл. сен. Ольга Свідзинська